Вівторок, 31.03.2020, 21:42
Вітаю Вас Гість | RSS

Радошівська сільська бібліотека

WI-FI
Безкоштовний Wi-Fi доступ в бібліотеці
Як нас знайти:
30330, Хмельницька область, Ізяславський район, с. Радошівка, вул. Центральна 2, Радошівська сільська бібліотека
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наше село

Радошівко – ненько, родинний мій краю!
Защемить серденько, як тебе згадаю.
Ти стоїш високо над плесом Горині.
Тут милують очі ліси солов` їні 
І чарують трави чебрецю й полині.
В наш край барвінковий на хресній дорозі
Не раз набігали полчища ворожі.
Паперову фабрику і найкращий млин,
Знищили поляки сірником одним.
Багато зазнала ти кривд від чужинців, 
Але не скорилась ні шляхті, ні німцям. 
Війна,окупація,стагнація й перебудова,
Мов важкий каток пройшлись по тобі.
Та вірю розквітнеш ти знову
І будеш ще жити у щасті й добрі,
У вільній Україні,на святій землі!

С.М. Давидюк

Радошівка – село, розташоване на правому березі річки Горинь, за 8 кілометрів від районного центру. Населення становить приблизно 1,5 тис. Територія населеного пункту  685 гектара, кількість дворів – 492.  
Село розташоване на півдні Волинської височини на межі Малого Полісся і Лісостепу. З півночі і з заходу село оточують ліси Кам'янецького і Михельського лісництв. Через село проходить дорога з твердим покриттям, що з'єднує два районних центри. Форма поселення розкидана. Село умовно поділяється на три частини: Сивки, Петляча, Княжниця, які розміщені на трьох горбах.
За стародавніми легендами територія, на якій розміщене село і угіддя були покритті дрімучими лісами. Населяли ці землі слов'янські племена древлян, які у ІV столітті увійшли в об'єднання слов'янських племен під зверхністю дулібів, що вели запеклу боротьбу з аварами. Пізніше населення дулібської землі виступає під назвою галичан.
Поблизу Радошівки, в урочищах Діброві, Севериновій пасіці та Кам`яному жолобі знайдено знаряддя праці доби неоліту та залишки поселення давньоруських часів. Вони говорять про те, що предки займалися мисливством, збиральництвом, рибальством і вели напівосілий спосіб життя.
Кам`яний жолоб - це глибокий каньйон, виритий водами в кам`яних твердих породах. Він виходить аж до річки Горині. Є різні припущення про те, що тут, на Сивецьких горах стояло колись місто Тучин. Захищене воно було валами, високим частоколом і різними природними перешкодами - глибокими ярами. На це місто напали кочівники і знищили його, а люди почувши небезпеку нападу, вирішили сховати свої цінності у цьому жолобі. Друга ж версія така, що в цьому жолобі в різні часи чимало євреїв знайшли свою смерть. 
Де б не жила людина, її завжди цікавить, як виник її населений пункт, чим займалися його мешканці, чому він так називається.
Цікава легенда про  походження назви села Радошівка.
Дуже давно жив князь Заславський, всі любили князя за його доброту і сміливість. Не було кращого лучника за нього, не було вправнішого в сідлі і добрішого до домашньої челяді. Захоплювався він мисливством, любив природу. Але більшу частину душі своєї віддавав донці-красуні, яку звали Радосілкою. Струнка, як очеретинка, ніби метелик пурхала вона по оселі, радуючи око батька. Її дзвінкий голосок лунав зранку до вечора, а веселий сміх далеко розносився навколо.
Та не довго радувався батько: тяжка недуга скувала тіло його улюблениці. Не чути було її веселого сміху, затих  її чудовий голосок. Знахарі з усіх ближніх земель лікували Радосілку, але хвороба не поступалася. Захмурився батько та з долею не посперечаєшся. І померкло барвінкове світло в очах Радосілки навіки, зімкнулися шовкові вуста, пожовкли білесенькі руки. Чорним покривалом вкрилася на ній земля, і так само чорно було на душі у князя, коли він втратив улюблену дочку.
А щоб пам’ять про неї збереглась у віках, назвав одне із поселень іменем дочки – Радосілка. Згодом село стали називати Радошівкою.

Село Радошівка Славутської волості під назвою Радосілки, як маєток княжни Олени Заславської, вперше згадується в акті від 31 грудня 1520 року.
Так, як село було розміщене поблизу древнього міста Ізяслава, його історія тісно пов'язана з історією міста.
Із завоюванням Київської Русі, зокрема міста Ізяслава, ці землі через кожні 10-20 років потрапляли під напади татар. З ХVІ століття вони стають форпостом польської колонізації на сході. Про це свідчать легенди, народні перекази і назви мікротопонімів в межах села: урочище Могили, Дідова гора, городище в урочищі Сивеччина на шляху Ізяслав - Остріг.
Важко жилося місцевому населенню, воно часто терпіло від стихійних лих, пограбувань і знущань завойовників.
Так в 1569 році – великий голод,
1570 рік  - вимерзло жито,
1589 рік  - суха зима і літо.
Після війни 1648-1654 рр. наш край залишився в складі Речі Посполитої. Зокрема землями сучасної Радошівки володіли князі Заславські, а з 1673 р. – Сангушки.
В 1793 році відбувся другий поділ Польщі і наші землі відійшли до складу Російської імперії.
Після реформи 1861 року частина земель перейшла у володіння селян, хоча більшість земель, лісові масиви залишилися власністю Сангушків аж до 1917 року.
В 1868 р. в селі було відкрито церковно-приходську школу, в якій навчалося 56 учнів. Навчав дітей Кондратюк Парфен.
В 1906 році в селі побудовано нове приміщення школи на дві кімнати.
З 1913 року в школі працювало два вчителі.
На кінець ХІХ і початок ХХ століття село Радошівка було великим і розвинутим на той час  населеним пунктом. Про це свідчить те, що до 1917 року в селі діяла паперова фабрика, на якій виготовляли високоякісний тонкий папір, два млини, вапельня, смолокурні, цегельня і видобували вапняк.
На початку ХХ століття селяни села Радошівка масово виступили проти Сангушка, щоб примусити його повернути захоплені ним громадські вигони і сіножаті.
Село пережило часи першої світової війни, опинившись в зоні дій Південно-Західного фронту. Багато жителів села були мобілізовані на тилові роботи і на фронт. Не кращі часи настали для населення в період 1917 – 1920 років.
Після встановлення більшовицької влади село пережило розруху в господарстві: погіршився обробіток ґрунту, порушилися норми сівби, знизилася врожайність. Негативний вплив на продуктивність господарства справили також неодноразові розподіли і перерозподіли землі. Вони порушували сівозміну, що також вело до зниження врожайності. Не останню роль у спаді виробництва сільськогосподарської продукції відіграла і ліквідація великих селянських господарств, які свого часу поставляли на ринок основну масу зерна. Паралізувала господарства і продовольча політика більшовиків, яка повністю позбавила селян економічних стосунків.
Навесні 1921 року продовольча розкладка замінювалася продовольчим податком, який мав бути меншим розкладки. Але обсяги податків були надзвичайно високими.
В період колективізації селяни чинили опір насильницькому заганянню в колгоспи. Вони не бажали відмовлятися від своєї власності. В селян забирали насіннєвий фонд, інвентар, худобу, а тих, хто не вступав до колгоспу, „розкуркулювали”.    
Страшним лихом для села був голод 1932-1933 рр. Десятки людей померли з голоду. Багатьох заможних селян було вислано з села, репресовано, більшість з яких загинули в сталінських таборах.

Гіркі спогади свідків подій голодомору жителів села.

        

Спогади  Давидюка Степана Михайловича
Сім’я залишилася напризволяще в розгромленій холодній і голодній хаті.  З цього часу і почалися наші митарства, батькові, що мав 56 років, зробили  скидку – присудили 3 роки висилки і відправили на Далекий Схід. Катастрофічно важкою була для нас без батька зима 1932-1933 рр. 
           Примхливою була в той рік зима.
           Порожню хату нічим обігріти.
           І їсти ані кришечки нема.
Мати наймалася на різні роботи, щоб заробити, а часом і випросити недоїдену шкоринку, мерзлу картоплину, чи жменю пшона, щоб врятувати своїх 5 дітей від голодної смерті.

Із слів Бондарука Дмитра Даниловича 1926 р.н.

Голодомор я дуже добре пам’ятаю. Мені тоді було 7 років. В сім’ї нас було шестеро: батько Данило, мати Гониська, два брати: Іван і Яким, сестра Оксенька і я. У 1932 році голод починався, а у 1933 році не стало нічого. Хто був  записаний у партії у колгоспі, тому було  легше, а хто ні, то забирали все: і корову, і коней, і плуги, повисипали з гладущиків фасолю, навіть розбирали хати. Ходили штурхали землю, щоб ніхто нічого не закопав. Батько у 40 років помер з голоду. Лежав на землі на соломі і просив: «Якби хто дав кусінчик хліба,  то встав би». Мати від голоду опухла. На горі згрібала полову гречану, просіє на ситі, підсушить на печі, зітре в макітрі і спече такі пампушки. Троє нас було старших, то ми бігали щось десь шукали, то лопуциків наїмося, то черемухи. А менший брат – 3 роки не міг навіть ходити. Мати ходила дивитись чи хоть дихає, помре, то помре. По-сусідству померла жінка і дитина з голоду. Воші доїдали, понаїдали рани. Гоньків Панас висох, як стеблинка. Находили людей прямо під плотом неживими. Хто був незадоволений, то ГПУ приїдуть вночі, заберуть, завезуть у ліс, розстриляють і все.Молотов, Брєжнєв, Каганович, Калінін, Ягодов хотіли українців виморити, а заселити руских. Вдягання не було ніякого, одна полотняна сорочка і без штанів, і без нічого. Зимою ходили у постолах, а потім босі. Таке було життя.

Із слів Шевчука Михайла Федоровича 1928 р.н.

Самий страшний рік – це був 33р. Два євреї, прізвище одного Мехліх, і під їхнім керівництвом активісти села – 6, 7 чоловік, викачували все. Батькові сказали запрягай коні і віддавай, бо не виживеш. Батько здав все. Розібрали два хліви. Мати сховала макітру зерна на печі і посадила мене. Активіст Лаута Андрей скинув мене з печі і забрав ту макітру. Це був зроблений штучний голодомор – зерно було, а люди пухли з голоду. Люди не мали що їсти, ходили вночі красти  на поле. Міши Круця батька вбили, дер вночі картоплю на полі. Батькової сестри чоловік помер з голоду. Хто не пішов у колгосп, то у 23 кварталі був великий лісопильний завод, люди йшли у ліс і могли щось заробити. Тітка Наталка збирала шишки, то приносила за це буханець хліба. У сім’ї було 8 дітей. Ходили у видовбаних з дерев чунях або лаптях з липи. Активісти відбирали у людей не тільки худобу, зерно, а й подушки, рядна  і здавали у магазин. Забирали все, що їм хотілося  забрати. Людей, які так і не хотіли вступати у колгосп, вислали у Сибір (Золоті Приски). Придачук Микола подав заяву, але забрав. Вислали на 15 років. Пішов проти влади.  Тяжкі роки були і післявоєнні. Забирали пашню на посівну, відкопували, розкидали хліви, хати. Люди були голодні, худі, померлих не було.

Із спогадів Конченко Марфи Охримівни 1923 р.н.

Нехай такого не бачить ніхто. Люди дуже були голодні. Позабирали у людей все зерно, повивозили у Горинь, у річки, а люди голодували і бідували. Ходило багато чужих людей, дуже голодних.  Пам’ятаю, як до нас в хату зайшов  чоловік високий, гарний, дуже худий і грязний. Побавчив під стулом, в каструльці, лушпайки зварені, впав на коліна і став тими  грязними руками їсти ті лушпайки, вилизав каструльку і став мамі цілувати руки і просити вибачення. А мама сказала: «Нехай вони тобі дитино на пользу будуть». І він пішов собі. На дорозі під плотом у нас теж лежав чоловік, з голоду впав. Винесли йому сусіди крихти хліба і води, і він встав. Нас у сім’ї було п’ятеро, ходили у ліс по ягоди, то на 5-х беремо 3 картоплини і кусочок хліба на цілий день. У лісі теж зустрічали голодних людей, які бродили по лісі, просили у нас хоч що небудь. Один раз дядько забрав у нас все, ми дуже полякалися. Потім стало трошки краще жити, хто пішов у колгосп, то давали вже хліб, можна було помаленьку вижити. 37-мі роки теж були складні. Це вже були передвоєнні роки, тоже голод був, не такий, але був. Людей висилали на висилку: куркулів, католиків. В кого була корова, кінь – це вже куркуль. Ходив у постолах, а був куркулем. Таке було страшне життя, щоб Бог дав, щоб такого більше ніхто не бачив.
Розповідь Цибулі Олександра Петровича 1914 р.н.
У 30 роках потрібно було вступати в колгосп, і все що є віддавати: зерно, продукти, землю, худобу. Колгосп був у Сивках, де школа стара. Перш у колгосп пішли бідніші. Хто відказувався вступати у колгосп, насильно забирали все. Не стало що їсти. В сім’ї було 5 дітей: 3сини і 2 дочки. Ми були трошки старші, то ходили у ліс підрізувати живицю, за це нам давали пайок (хліб, крупу, олію). Ходили у ліс по ягоди, міняли їх на хліб, ловили в річці рибу, збирали жолуді, осередки з качанів, мололи на жорнах. Спасалися тим, що ліс кругом. З голоду люди пухли і вмирали.
Мамин брат – дядько Яків підказав нам іти в колгосп. У колгоспі була столова, у поле вивозили їсти. Платили у кінці року, давали картоплю, солому, зерно. Все, що було у людей, закопували, ховали по полях, лісах. Підсліджували і забирали свої активісти. Людям у колгосп треба було здавати налоги – м'ясо, яйця, ячмінь, картоплю, молоко. Налоги поставили навіть на дерева, то люди стали вирізати, то відмінили. Хто не вступав у колгосп то висилали у Сибір. Дядька Трохима забрали, всього вислали 20 сімей.
До 37 року ходили гроші: золото і рублі. Цінилися більше бумажні гроші. Ми в одного дядька щось допомагали, він нам дає золоті копійки, а ми просимо бумажні. За 1 рубель – 4 золотих давали. Кілограм м’яса коштував 27 коп., хлібина – 20 коп.
Ходили у постолах, намотували онучі, ще морози були, а ми вже босі. В школу хто хотів, той ходив. По 2-3 роки ходили в один клас. Хто закінчував 4 класи, можна було поступати в технікум.У ті роки люди не жили, а мучились.
Із розповіді Лакіди Варвари Гнатівни 1928 р.н.
Найбільше мені запам’яталося, як перед Паскою, у 32р. був пожар, горіло п’ять хат. Воду давали з колгоспу. Ті хати, господарі яких були у колгоспі, погасили, а батько ще не був у колгоспі, то хата згоріла до кришечки.
Голод був, все закривали, вивозили. Померло багато з голоду. В дітей що ходили зі мною в школу померли з голоду батьки. Їх позабирали в інтернат. Ми якось вижили, сушили жолуді, мололи і пекли пампушки, а вони такі гіркі були. Потім пішли у колгосп, то там давали хліб на трудодні. У 37 році теж голод був. Поїхала у Здолбунів купити мішок муки, з одного боку кинула увагон, а з другого – витягнули. Повисилали з села всіх поляків.
Селянство поступово звикло працювати в умовах колгоспної системи і завдяки його працьовитості, любові до рідної землі, господарство з року в рік міцніло.
Вже в 1940 році колгосп мав два трактори, два автомобілі, молотарку. В селі було здійснене обов’язкове початкове навчання. Це було передове господарство в районі, колгосп був учасником сільськогосподарської виставки.

Радошівка з надією дивиться у майбутнє розвитку незалежної України. Народ спрямовує зусилля на подолання  тимчасових труднощів, будучи впевненим, що село займе у майбутньому чільне місце в історії України.

Спогади Король Теклі 1921 р.н.
В сім’ї було 8-ро дітей. 5 померло від хвороб, бо колись не було ніякого лікування. У 30-му році помер батько, йому було 35 років. Життя було дуже тяжким і страшним. У 31-32рр. почали забирати все що бачили. Було 2 пудики проса, де сховати, то в сінях під комином сховали. Знайшли шпичками і забрали, худобу забирали. В колгосп треба було давати податки, в кого є корова, свиня, кури. 
Була винна в колгосп 40кг м’яса, прийшла додому, а корови в хліві вже немає. А в кого де що було, то не знали де з ним ховатися. Свиню смалили де найглибший рів, щоб не видно було диму. Варила мати борщ щавлевий, тільки один щавель, без картоплі, без нічого, бо все забрали, не хотіли, щоб ми жили. 
У школу ходили по черзі, бо не було що вдягнути і взути. На 5-х одне взуття було. Дивлюсь у вікно, діти сковзаються, так хочеться. Взяла черевики старшої сестри, то мати так набила. Тільки трошки сніг зійде, вже ходили босі. Вдягання шили з полотна, красили у бузині, спали на полу. Подивитися на теперішнє вдягання то це золото, хоч цілуй.
Радошівка з надією дивиться у майбутнє розвитку незалежної України. Народ спрямовує зусилля на подолання  тимчасових труднощів, будучи впевненим, що село займе у майбутньому чільне місце в історії України.

 

Велика Вітчизняна війна

 Мирну працю трудівників села перервала війна й окупація. Це було - 22 червня 1941 року. В ніч на 23 червня в багатьох хатах світилося майже до ранку. Адже для мобілізованих на фронт і їх родині ця ніч була прощальною. Люди не спали.  Всі чоловіки, здатні носити зброю, стали на захист рідної землі. Всього мобілізовано на війну 315 чоловік. Війна вступила в свої права. З цього часу ворожі нальоти стали постійним явищем. Тепер кожний наступний день приносив нові повідомлення і нові тривоги. Уже 5 липня 1941 року німці окупували село. На окупованій території було встановлено режим військового часу. На вулицях більше як двом особам зустрічатися заборонялося. З настанням темноти вікна були затемнені і ходити по вулицях без перепустки не можна. За найменший непослух тягли до поліції або жандармерії, де били нагаями і застосовували інші тортури. Для залякування людей на площах були встановлені шибениці. Там вішали особливо небезпечних для окупантів людей. І хоч як важко було людям на окупованій території, та вони не корилися, всіма способами чинили опір загарбникам. В краї широко розгортався партизанський рух. Населення  допомагало партизанам у їх визвольній боротьбі. Партизани чинили часті диверсії на залізницях, перешкоджали відправці «остарбайтерів» до Німеччини, сприяли їх втечі, зривали графіки руху ешелонів з військовим вантажем. Це дуже дратувало німецьких окупантів і вони стали організовувати часті нальоти і каральні операції. В цій боротьбі загинув Швець Олександр Андрійович. Поліг від рук німецько-фашистських загарбників в період окупації перший голова колгоспу Власюк Андрій Кононович.Під старий Новий рік стояв морозний сонячний ранок. В хатах топилися печі і грубки. В повітрі пахло димом. На заході, над селом Михля, що за 3 кілометри від нас висіла чорно-попеляста заграва. То фашисти, відступаючи, палили село. Така доля спіткала багато інших населених пунктів: Білиженці, Васьківці, Двірець, Лютарку, Голики, Варварівку, Михнів, Сошне, Білотин, Покощівку, Клембівку, Комини, а також бараки на лісопильні в 23 кварталі, які карателі спалили разом з робітниками і військовополоненими. Визволяли наш край від німецько-фашистських загарбників війська 1-го Українського фронту, до якого входила танкова армія під командуванням М.Є.Катукова. Наступ на Ізяслав затягнувся. На підступах до райцентру з боку Радошівки на «Сивецьких горах» і вздовж «глибокої дороги» в міцних глиняних породах, німці, як кроти, заздалегідь повидовбували і добре обладнали земляні укріплення. В результаті комбінованого наступу частин Червоної армії та партизан Ізяслав до 18 лютого майже повністю було звільнено від німецьких окупантів. Проте ворог намагався ще відбитися і бої тривали аж до початку березня. Багато скорботних пам`яток лишила по собі війна 1941-45рр. з німецьким фашизмом. Одним із таких є пам`ятник фашизму на території  колишнього тартака, що в 23-му кварталі Михлянського лісництва неподалік села Радошівка. Ще у 30-х роках тут з`явився лісозавод (тартак), що переробляв деревину. На ньому, рятуючись від голоду, 1932-33рр. працювало багато людей з навколишніх сіл, а також і односельців з села Радошівка. Там виготовляли з деревини дошки, балки і відправляли на будівництво. Через ліс була прокладена залізнична колія, по якій вивозили матеріали. Люди, які працювали на заводі створили невелике поселення, в якому проживали цілими сім’ями. На території заводу був магазин, в якому можна було придбати товари першої необхідності, щоденно привозили хліб. Щоб покращити дозвілля людей збудовано клуб, працювала лазня.  Лісопильний завод був великий за розмірами, розміщений у двохповерховій будівлі. Робітники працювали цілодобово у дві зміни. Чорним крилом пронеслася Друга світова війна, в 1941 році, під час окупації рідного краю,  завод було захоплено німцями. Всіх робітників перетворено на полонених, які важко працювали. З навколишніх сіл зганяли людей, яких тримали, як рабську робочу силу. Військовополонених солдат також доставляли в тартак, вони працювали на німців. Важко працюючи з ранку до ночі, люди погано харчувалися, а іноді за цілий день не мали і крихти у роті. Масово помирали із голоду люди, їхні трупи скидали у велику яму. Коли фашисти  почали тікати з України і північних районів цього краю під натиском Першого Українського фронту і партизан, тоді вони ще з більшою люттю стали розправлятися з військовополоненими і місцевим населенням. Жертвами фашистів стали навколишні села і цей тартак, вони були спалені до тла. В огні палаючого тартака  і концтабору згоріли всі, хто тут перебував і працював.  Коли німці відступили, люди були вражені їхньою жорстокістю. На місці лісопильні залишилось пожарище і обгорілі людські трупи. Всіх загиблих поховали в братській могилі. Довго на цьому місці стояв звичайний дерев’яний хрест, який неодноразово змінювався. А в 70 роках було встановлено обеліск по- звірячи закатованим людям. На ній надпис:

Куда б ни шел ни ехал ты, но здесь остановись,

Могиле  этой дорогой всем серцем поклонись. 

До нього  щороку у світлий день Перемоги приходять поклонитися багато жителів навколишніх сіл і міст.

1418 днів і ночей тривала боротьба нашого народу з гітлерівським фашизмом. Великих збитків завдали фашисти в роки війни  селу. За період окупації – з 5 липня 1941 року по 4 березня 1944 року – вони спалили громадські будівлі, 13 житлових будинків, зруйнували два млини, міст. На каторжні роботи  до Німеччини було насильно вивезено 57 чоловік і 27 підлітків. З них загинуло в неволі 8 чоловік. Троє з них перебували в концтаборах.

Чорними крилами смерті зачепила рідне село війна. 185 односельчан залишилося навічно в солдатському строю. Їх імена висічені на гранітній плиті обеліску, який стоїть серед села.

Гордістю нашого краю, зокрема рідного села Радошівка, були і є  ветерани Великої Вітчизняної війни, які пройшли страшне чорнило війни, вижили і повернулися до рідних домівок. На жаль, час не підвладний людському бажанню, його зупинити неможливо, і ряди тих, хто кував перемогу, ризикуючи власним життям, заросли квітами. Вічна пам'ять героям.

Процес повернення до мирного життя був надзвичайно важким. Страхітливі рани війни давалися взнаки. В селі бракувало не тільки тракторів, автомашин, а й найпростіших землеробських машин, тягла. У плуг впрягали корів, а подекуди впрягалися і самі жінки-колгоспниці.  Початок відбудовчого періоду збігся з надзвичайно важким явищем – голодом 1946 – 1947 років, що особливо ускладнив відновлення економічного життя. Важким горем був цей голод для жителів Радошівки. На території села були випадки опухання від голоду, люди їли лободу, кропиву, із жолудів випікали хліб, шукали на полях, городах рештки минулорічних рослин, зменшилося поголів’я худоби.

На трудодні видавали з колгоспу по 100-200 грамів зерна на трудодень. За взятий сніп збіжжя людей віддавали до суду. Дітей, які збирали на полі колоски, виганяли, іноді й били. Обставини 1946-47 рр. були аналогічними до тих, що мали місце в 1932-1933 рр. але урожай 1947 року видався достатнім, після жнив загроза голодної смерті зникла. Основним засобом існування залишалися підсобні господарства, але умови для їх розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно давив селянство. Вирощувати городину, сади, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так податок на городні культури був у 7,5 рази вищий ніж на зернові. Це погіршувало і без того тяжке становище колгоспників та всіх інших мешканців села. Але трудящі села підняли господарство з руїн. З року в рік зростав врожай, відбудовувалися приміщення, росли новобудови села.  Так за період з 1946 по 1955 роки в селі побудовано 129 нових будинків, а з 1955 по 1965 – 201 будинок. В ці ж роки будувалося і приміщення середньої школи, яке стало до ладу в 1965 році.

 

В 1973 році завершено будівництво Будинку культури, торгового центру, стали до ладу фельдшерсько-акушерський пункт, сільська баня, птахофабрика, розпочато будівництво тваринницького комплексу, завершено будівництво дороги з твердим покриттям Радошівка – Ізяслав. Цей період у розвитку села можна вважати найкращим.

В 70-80 рр. розвивалася освіта в селі. Вся молодь отримувала середню загальну освіту. Щороку 4-5 випускників вступали до вищих навчальних закладів, багато навчалося в середніх спеціальних. В результаті школа, місцевий колгосп повністю забезпечені кадрами спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою.

На сьогоднішній день в селі Радошівка працює НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів,ліцей», будинок культури і бібліотека, дитячий садочок, амбулаторія, поштове відділення, 8 магазинів.  У 2005 році село було повністю газифіковане. Населення користується водопроводом. Діє церква Св. Покрови, яка була відкрита у 1992 році.

Особливою шаною і авторитетом людей, як нашого села, так і навколишніх і навіть сіл сусіднього Славутського району, користується райський куточок недоторканої природи – Святе озеро. За кілька кілометрів від села, серед високого та стрункого соснового бору, визирає це чудо природи, площею 7 гектарів. Легенди розповідають, що в давнину на цьому місці височів храм. Але люди прогнівили Бога і за одну ніч тут з’явилося дивовижне озеро, яке живлять десятки підземних джерел кришталево чистої води. Настояні на лісовому та цілющому різнотрав’ї плеса Святого озера приваблюють тисячі відпочиваючих з багатьох куточків України.

      

Версій, чому воно святе є багато. По-перше, кажуть, вода в озері надзвичайно м’яка і наділена цілющими властивостями. З давніх-давен вона допомагала заживляти рани, очищати шкіру. Нерідко місцева купіль здатна була поставити на ноги цілком немічну людину. До речі, живильну силу вода зберегла й досі. Достатньо пірнути в ясну глибінь, відміряти сажнями одну-дві дистанції і мов на світ народжуєся.

Не менш цілющі місцеві грязі. Дивно якось виходить: береги всуціль піщані, дно теж віддає золотом від піску, ступиш далі, на глибину і являється світу ропа. Подейкують, що наділена вона цілющими властивостями, не згірш знаменитого курорту Куяльника. І навіть більше. Про це свідчить паломництво, яке спостерігається щороку на тамтешніх берегах.

Трепетне ставлення до озера викликає і та обставина, що воно – цілком замкнута водойма. Жодна річечка чи найменший струмочок не впадають у нього і не витікають. Але не побачиш і найменшого натяку на застій води. Навпаки – вона ніколи не зацвітає, а свою первозданну чистоту і непорочну прозорість зберігає завжди.  Вода в ньому золотавого кольору від настояних в ній коріння трав.  І це ще один привід вважати озеро святим.  

Серед озера лежить острівець суші, порослий сосняком та березиною. Острівець – це місце, на якому стояла та прадавня легендарна церква. Нині там височіє дерев'яний хрест. Навесні там суцільним килимом зацвітає запашна конвалія.

Чисте озонне повітря, зелені шати лісу, голуба височінь неба, що ще потрібно для повноцінного відпочинку та спілкування з незайманою природою? Завітавши на лісове озеро, неодмінно хочеться побувати тут знову й знову, бо така вже магія тутешньої води та гостинних людей нашого краю.

      

Радошівка з надією дивиться у майбутнє розвитку незалежної України. Народ спрямовує зусилля на подолання  тимчасових труднощів, будучи впевненим, що село займе у майбутньому чільне місце в історії України.

 

                             Моє село

                            Не раз, вертаючись додому
                            Я відчуваю в серці щем.
                            Зникає вся тижнева втома,
                            Печаль змивається дощем.

                            Село зустріне, мов дитину,
                            В обійми лагідно прийме,
                            Сюди душею завжди лину,
                            Бо тут усе лихе мине.

                            Моя колиско, рідна хато,
                            Моє село, моя земля,
                            Довіку буду пам’ятати,
                            Де народилась, росла я.

                            Бо тут все рідне, все моє,
                            До болю все мені знайоме,
                            Тут матінка моя живе,
                            Мене чекаючи додому.
                                           
                            Надія Франчук.

 

 

 

 

 

 

Календар
«  Березень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031